Звернення до незнайом**

 

Пробечте, останні дні заставили збитись зі свого статусу. Самотність в інтернеті — ілюзорна. Я ніколи не вела нічого схожого й правильно робила. На веб-сторінці ти наче напівздохлий вовк серед безкрайого поля, а всі довкола — різного роду дикі пташки… Одні просто пролітають і не бачать, інші — клюють, треті — не звертають увагу, четверті гадять, п’яті, десяті, тридцяті… і НІХТО не хоче подарувати передсмертного спокою, що так бажаний тварині…

Мені, покусаній Амурами, хотілося писати знову про свою гіркоту… хотілось писати багато… але ти підслуховуєш, ти ПСУЄШ мої бажання.

Від сьогодні забуваю м’якість. Від сьогодні продовжуватиму писати ТІЛЬКИ в стилі затятого лінгвіста.
п.с. Шкода. Я хотіла по-іншому(

451 градус за Фарангейтом

Ідеальний варіант для твору «Моя улюблена книжка» для тих, хто любить постелитися перед класними дамами.

  • 451° за Фаренгейтом — температура, при якій загоряється папір
  • мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче
  • Нас надто багато, — подумав він. — Нас мільярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє серце. Чужинці висмоктують твою кров
  • Людина — наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають
  • Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром
  • Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?
  • Він не може любити чи не любити… Він просто «функціонує»
  • Бо ви мені подобаєтесь, — відповіла вона, — а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного
  • «Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»
  • Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро
  • Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг зробити лише безнадійний дурень
  • тисячі й тисячі облич, що вдивляються в темряву дворів, провулків, у небо; бліді, перелякані, вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визирають вони зі своїх електричних нір; обличчя з сірими безбарвними очицями, сірими губами й сірими думками, що ледь пробиваються крізь задубілу плоть
  • Ми всі — уривки і шматки історії, літератури, міжнародного права
  • «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них». Мій дід казав: «Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь»

 

Коли відповіді нема…

У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше — палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає.

 

Після прочитання такої анотації навіть коню стає зрозумілим, що найближчим часом прочитана ним книга — до горлечка залита лярвозними перипетіями. Сюжет «Села…» доволі легко ковтається, особливо при зближенні з фіналом, та одне «але» мене конкретно зачепило й заставило задуматися. Невже сучасний автор не має сили тримати читача без дескрипції брудного й огидного, без бажання напитися і… (хай не пишу), без блякання… Не має? Не знаю. Звісно, є версія, що такий виклад зближує його з читацькою аудиторією, але є й інша — формує дещо навіть ірреальний типаж, який, після кількаразового прочитання подібної гидоти, здавалось би, з часом окреслює образи (хворі уявлення!) про українців, для викорінення яких, потрібно зривати молоденький цвіт і навіть бруньочки, що мріяли набухнути в сучасному просторі літератури чи кінематографії. Яким шляхом піти, напевно, не зможе вибрати ніхто, тому до часу, поки українські правила не стануть хоч на краплю подібнішими до педантичних німецьких, причини для писанини критики одним, а диявольськи розпущених творів іншим, усім даватимуть змогу заробити на хліб.


* * *

(невеличкий уривок, що припав мені до вподоби)

— Тепер уже не нові [про черевики], — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп’ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.

— Що пропаде?

— Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.

— Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис.

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.

— Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів’ялі квіти…

— А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила.

Раптом зупинився, повів носом.

— Звідки тхне? — запитав.

— Ти у коров’яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор.

— Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.

— Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.

— А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров’ячий млин не відвалювався.

— Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою “Українська глибинка”, а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.

— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…

— Тебе ніхто не примушує “вливатися” в нього. Просто прийди та спостерігай.

— Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації?

— Тебе ж дратує коров’яче лайно… — І де тут ірраціональність?

— Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..

Нестерпно…

Хочу зараз написати щось подібне на сторінку зі щоденника… вести його я не буду, бо терпіння й дуреньковатості не вистачить, просто надто багато факторів щодня сугестують до висловлення… а ці мої думки, вагітні(не ©) ненавистю до правописної неосвіченості, скоріше, нікому, крім нетбука, і не будуть цікавими, хоча… буде видно.


Побачила сьогодні «в контакті» (справді, де ж ще?!_хD) посилання на збірочку юних графоманів, де 4 нещасні сторінки вкриті надрукованими думками мого знайомого. Зважаючи, що він вчиться далеееко не на літтворчості й практично не має стосунку до СУЛМ як дисципліни, то ці такі наміри цілком похвальні… йому-то дифірамби поспівати можна не тільки за це, але я ж то палкий ЛІНГВІСТ_хD! Одраазу біля того посилання номіновано якусь «лєву» рецензистку, типу свіжоспечену (аааа… набридли вони!) поетичку. Та щоб ти скисла! Як людині може бути не соромно редагувати чиїсь текстики, якщо в тобі атрофувалися знання орфографії з пунктуацією?! Як вже контекстно згадувала, мені настільки в’їлися в печінку ці писульчаки(©), що прочитання цілої книжечки було б самознущанням, але знайомого поважаю, захоплююсь його активністю (інколи й альтруїстичною), тому оминути не могла. Не знаю, чи попаскудила ця «поетеса» сам виклад досить таки примітивних, імхо, фабул (хоч цілком віртуозно закутаних тропами в романтичні обгортки), оскільки саме цим, як підказує власний досвід, займаються так звані редактори, але за «роботу» над помилками, шановна, я б тобі повідрізала нігті. Не буду акцентувати на дрібненьких і простимих для ока ТФ ляпсусах (типу написання прийменників у\в перед наступними словами з початковими в-, льв-, св-,) і наводити цитовані приклади, щоб ти часом не зрозуміла, чия я знайома, й, не дай Бог, не почала гніватися на нормальних людей, але правило написання частки «не» з прикметниками зараз тобі дослівно звідкись передрукую… о, лови:

ОКРЕМО:

  • — якщо не вживається для заперечення наявності ознак предмета: не веселий хлопець, а сумний;
  • — якщо між не і прикметником-присудком за змістом речення можна вставити слова є, був, була тощо: Після дощу капелюх не потрібний (не буває потрібний). (Нар. творч.);
  • — якщо прикметники мають пояснювальні слова з ні або далеко, аж ніяк, зовсім: нікому не відомий, далеко не приємний»

Для тебе друге правило. Дорогенька, я в жодному разі не осуджую тебе і твої діяння (хоча зі всіх сил фільтрую думки, щоб графічно не проскочила якась обсценна), просто прошу, щоб не називалася ніколи…чуєееш? НІКОЛИ!!!… рецензистом, курко ти необскубана!


Щоб мій «тортик» не залишився без вишеньки зверху, хочу підкинути невеличку пораду. Скоріше, це навіть прохання: любі нездари, не чіпайте СУЛМ, навіть не дихайте в ту сторону, вона й так страждає від Азарова, Королевської і половини Верховної Ради. Записуйте свої «шедеври», якщо так хочете популяризиувати, на диктофон, щоб ТФ не прийшлося купувати валер’янку і сильніші окуляри.

 

Хочу зараз написати щось подібне на сторінку зі щоденника… вести ж то його я не буду,
ботерпіння й дуреньковатості не вистачить, просто надто багато факторів щодня сугестують до
висловлення… а ці мої думки, вагітні(не ©) ненавистю до правописної неосвіченості, скоріше,
нікому, крім нетбука, і не будуть цікавими, хоча… буде видно.
Побачила сьогодні «в контакті» (справді, де ж ще?!_хD) посилання на збірочку юних графоманів, де
4 нещасні сторінки покриті надрукованими думками мого знайомого. Зважаючи, що він вчиться
далеееко не на літтворчості й практично не має стосунку до СУЛМ як дисципліни, то ці такі наміри
цілком похвальні… йому-то дефірамби поспівати можна не тільки за це, але я ж то палкий
ЛІНГВІСТ_хD! Одраазу біля того посилання номіновано якусь «лєву» рецензистку, типу свіжоспечену
(аааа… набридли вони!) поетичку. Та щоб ти скисла! Як людині може бути не соромно редагувати
чиїсь текстики, якщо в тобі атрофувалися знання орфографії з пунктуацією?! Як вже контекстно
згадувала, мені настільки в’їлися в печінку ці писульчаки(©), що прочитання цілої книжечки було б
самознущанням, але знайомого поважаю, захоплююсь його активністю (інколи й альтруїстичною), тому
оминути не могла. Не знаю, чи попаскудила ця «поетеса» сам виклад досить таки примітивних, імхо,
фабул (хоч ціллком віртуозно закутаних тропами в романтичні обгортки), оскільки саме цим, як
підказує власний досвід, займаються так звані редактори, але за «роботу» над помилками, шановна,
я б тобі повідрізала нігті. Не буду акцентувати на дрібненьких простимих для ТФ ока ляпсусах
(типу написання прийменників у\в перед наступними словами з початковими льв-, тв-, св-,)і
наводити цитовані приклади, щоб ти часом не зрозуміла, чия я знайома, й, не дай Бог, не почала
гніватися на Сашку (який я конспіратор, правда_хD?), але правило написання частки «не» з
прикметниками зараз тобі дослівно звідкись передрукую… о, лови: «ОКРЕМО: — якщо не вживається
для заперечення наявності ознак предмета: не веселий хлопець, а сумний; — якщо між не і
прикметником-присудком за змістом речення можна вставити слова є, був, була тощо: Після дощу
капелюх не потрібний (не буває потрібний). (Нар. творч.); — якщо прикметники мають пояснювальні
слова з ні або далеко, аж ніяк, зовсім: нікому не відомий, далеко не приємний». Для тебе друге
правило. Тепер задумайся, чи правильно там «Несліпий» написано, воно ж частина предикативного
центру. Дорогенька, я в жодному разі не осуджую тебе і твої діяння, просто прошу, щоб не
називалася ніколи…чуєееш? НІКОЛИ!!!… рецензистом, курко ти необскубана!
Щоб мій «тортик» не залишився без вишеньки зверху, хочу підкинути невеличку пораду. Скоріше, це
навіть прохання: любі нездари, не чіпайте СУЛМ, навіть не дихайте в ту сторону, вона й так
страждає від Азарова, Королевської і половини Верховної Ради. Записуйте свої «шедеври», якщо так
хочете популяризиувати, на диктофон, щоб ТФ не прийшлося купувати валер’янку і сильніші окуляри.