Коли відповіді нема…

У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше — палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає.

 

Після прочитання такої анотації навіть коню стає зрозумілим, що найближчим часом прочитана ним книга — до горлечка залита лярвозними перипетіями. Сюжет «Села…» доволі легко ковтається, особливо при зближенні з фіналом, та одне «але» мене конкретно зачепило й заставило задуматися. Невже сучасний автор не має сили тримати читача без дескрипції брудного й огидного, без бажання напитися і… (хай не пишу), без блякання… Не має? Не знаю. Звісно, є версія, що такий виклад зближує його з читацькою аудиторією, але є й інша — формує дещо навіть ірреальний типаж, який, після кількаразового прочитання подібної гидоти, здавалось би, з часом окреслює образи (хворі уявлення!) про українців, для викорінення яких, потрібно зривати молоденький цвіт і навіть бруньочки, що мріяли набухнути в сучасному просторі літератури чи кінематографії. Яким шляхом піти, напевно, не зможе вибрати ніхто, тому до часу, поки українські правила не стануть хоч на краплю подібнішими до педантичних німецьких, причини для писанини критики одним, а диявольськи розпущених творів іншим, усім даватимуть змогу заробити на хліб.


* * *

(невеличкий уривок, що припав мені до вподоби)

— Тепер уже не нові [про черевики], — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп’ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.

— Що пропаде?

— Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.

— Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис.

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.

— Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів’ялі квіти…

— А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила.

Раптом зупинився, повів носом.

— Звідки тхне? — запитав.

— Ти у коров’яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор.

— Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.

— Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.

— А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров’ячий млин не відвалювався.

— Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою “Українська глибинка”, а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.

— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…

— Тебе ніхто не примушує “вливатися” в нього. Просто прийди та спостерігай.

— Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації?

— Тебе ж дратує коров’яче лайно… — І де тут ірраціональність?

— Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*